Прийшов Наум — пора братися за ум
Колись навчання у школi розпочиналось не у вереснi, а у груднi. Мiй хрещений розповiв, як його вiдправляли до школи.
Напередоднi Наума, себто 13 грудня, батько перевiдав навчителя, а такими здебiльшого були церковнi дячки, щоб той прийняв «сина в науку». Домовилися i про оплату. Вона регулювалась умовою, визначеною звичаєвим правом: за науку сина чи дочки потрiбно було забезпечити вчителя дровами на зиму, обдарувати салом чи ковбасами на рiздвянi святки, допомагати в роботах пiд час жнив.
Увечерi, як i годилося в таких випадках, прийшов хрещений батько з букварем. Посеред хати поставили пiсну дiжу, прикриту кожухом. Взявши ножицi i проказавши: «Батюшка Наум, виведи синка на ум»), зробив пострижини. Волосся зiбрали в хустинку i поклали пiд подушку, бо «Прийшов Наум, то пора братися за ум».
Допоки господиня поралася бiля печi, доварюючи пшонянку, крещений тим бавом, присiвши на покутi, завчав з похресником кiлька лiтер. Нарештi горщик з кашею присусiдився на столi. Це було за обов’язок почастувати юного «кашоїда» (так називали першакiв, оскiльки в народi не випадково казали про тих, хто не освоїв азiв: «Ти ще мало кашi з’їв»).
Почастувавшись обрядовою стравою, накликаний батько проказав кiлька влучних прислiв'їв з пророком науки: «Я не знаю нi «аз», нi «буки» прийде Наум i змусить до науки», «Казав Наум — бери все на ум» чи «Батько Наум наведе на ум». На цьому й розiйшлися.
Вранцi син з батьком йшли до церкви, де панотець читав над головою Євангелiю. Коли поверталися додому, мати подавала на снiданок лише кашу. Пiсля цього школяр ставав навколiшки, молився вголос, а ненька благословляла його iконою. Потiм витягували посвячену вербову галузку, i батько тричi символiчно стьобав нею сина, приказуючи: «Святою вербицею, якою Христа зустрiчали, виряджаємо тебе, щоб тобi, синку, добре наука давалася!».
Школярик брав у руки обгорнутий новим рушничком горщик з кашею, а батько могорич, i вирушали до школи. Зайшовши спочатку до дякової свiтлицi, уклiнно вiталися:
«Доброго дня, пане дяче! Оце i є мiй учень, казав батько, - то прошу вас, аби ви навчали його ума-розуму!».
Доки старшi частувалися, майбутньому школяревi годилося стояти при божницi, скоса поглядаючи на в’язанку рiзок, як про «Божу науку». Потiм дяк улаштовував символiчний iспит i наостанок казав: «Якщо дiтлах буде слухняним та чемним, то Наум поставить на ум. А коли нi — є для цього допомiжний засiб», — i вказував пальцем на куток, де стояли рiзки.
На цьому й розходилися. Батько йшов до церкви, ставив свiчку перед iконою покровителя, нашiптуючи: «Святому на пошану, а моєму синові на розум».
- Тату, - звернувсь я до хрещеного, - я не хочу такої науки, коли в кутку стоять рiзки.
- Та то чисто символiчно робили так, — усмiхаючись, вiдповiв хрещений. - Вас, дiтей, треба якось i нацкати. Скажу тобi так: жодного разу нi мене, нi моїх однокашникiв не стьобали вони. Але в церковно-приходнiй школi за чотири роки ми здобували освiту, ака вартує вашим сьомим класам...
Нехай i вартує, подумав сам про себе, але й ми не ликом шитi. Ось тiльки хотiлося б, аби навчальний рiк був коротшим. Але то вже не мого розуму справа.
Василь Скуратівський
Комментариев нет:
Отправить комментарий